Аграрна політика і земельна реформа в Україні повинні стати ґрунтозбережувальними

       Відповідно до сучасних уявлень ґрунти, ґрунтовий покрив – це основний, незамінний і важковідновлюваний природний ресурс, компонент біосфери, який виконує численні функції: продуктивні, екологічні, соціальні.

       Згідно з Конституцією України (ст. 14) "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави".

       При проведенні земельної реформи всі прописані норми повинні бути спрямовані винятково на істотне підвищення ефективності використання земель сільськогосподарського призначення, на передачу їх в руки ефективного власника і землекористувача з метою збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, досягнення її високої рентабельності, якості та конкурентоспроможності, охорони та раціонального використання земель.

       У більшості країн з розвинутим аграрним сектором земля перебуває у повноцінній приватній власності, але за цих умов держава не тільки не послаблює контроль за її раціональним використанням, а, навпаки, посилює його, бо ні за яких земельних реформувань, за будь-якої форми власності на землю, за жодних умов узагалі родючість ґрунтів не повинна втрачатися, а ґрунти деградувати. Це абсолютно неспростовна умова сталого землекористування. Ми повинні залишити нащадкам родючий ґрунт, а не пустелю.

       У більшості північно-американських і європейських країн опрацьовано і підтримуються методи раціонального землекористування, що включають:

• періодичне суцільне великомасштабне і детальне ґрунтове обстеження (в США протягом XX століття суцільне обстеження проведено чотири рази, нині проводиться детальне обстеження, в Україні суцільне великомасштабне обстеження проведено у 1957-1961 рр.);
• систематичний моніторинг ґрунтового покриву (в США ведеться з 1972 р., в об'єднаній Європі – з кінця 1980-х років, в Україні ведеться відомчий моніторинг);
• обов'язкове субсидування аграрного сектору, бо за ринкових умов фермер не в змозі впроваджувати новітні ґрунтозбережувальні технології, ефективно господарювати і підтримувати родючість ґрунтів. Але неодмінна умова отримання фермером субсидій – відсутність будь-яких порушень агротехнологій;
• сприяння впровадженню новітніх ґрунтозбережувальних технологій.

       Завершення земельної реформи в країні невиправдано загальмовано. На жаль, за 25 років її ведення не створено передумов для її успішного завершення. Зокрема:

• не завершено земельний кадастр;
• не створено ефективну державну систему контролю якості землекористування (чомусь не стають предметом обговорення і висновків ні в міністерствах, ні на місцевому рівні факти, коли, наприклад, агрохолдинги з року в рік засівають соняшником 50-60 і більше відсотків площі);
• призупинено дію програм охорони земель і підвищення родючості ґрунтів (з упровадженням децентралізації вирішення питань з родючості ґрунтів, особливо з подолання ерозії і підтримки протиерозійних споруд, статус земель може погіршитися ще більше);
• явно занижена грошова вартість земель (наприклад, у ФРН 1 га середньої за родючістю земельної ділянки коштує приблизно 25 тис. євро, тобто майже в 25 разів дорожче, ніж в Україні, у Польщі – у 10 разів. Те саме стосується і орендної плати). Через низьку ціну на землю не створюється достатній фонд грошових ресурсів на збереження її родючості;
• відсутність дешевих кредитів (підтримуючи високі банківські ставки, держава сприяє збагаченню банків, а не фермерів, і крім того, безперечно, загальмує активний обіг земель у процесі їх купівлі-продажу). Поясніть, чому відомий французький банк кредитує фермерів Франції під 2%, а його філіал в Україні – під 18-20%?

       Чому держава допускає таке знущання над українським фермером?

       Аграрний комплекс протягом останніх десятиліть страждає від нестачі ресурсів для ведення високотехнологічного господарювання. У той самий час всі суміжні галузі, що обслуговують сільське господарство, вибудовують своє благополуччя за рахунок селян. Держава повинна запровадити відповідні механізми, що убезпечать агросферу від відвертої, інколи прихованої, і несправедливої експлуатації.

       Отже, земельну реформу потрібно завершувати і вводити ринок земель. Але введенню повноцінної приватної власності на землю повинно передувати вирішення зазначених проблем. Цьому сприятиме "європейська ґрунтова політика", яку в Україні треба імплементувати у зв'язку з обраним країною європейським вибором. Така політика означатиме всіляке сприяння державою впровадженню ґрунтоохоронних агротехнологій і примусово-заохочувальний підхід до землекористувача. Для цього необхідна постійно діюча єдина державна служба з моніторингу та охорони ґрунтів. Тільки за таких умов ринок землі буде цивілізованим і служитиме кожній людині.

       В Україні вже понад 25 років відсутні програми з охорони земель. Звернення до Президента країни, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України Українського товариства ґрунтознавців і агрохіміків, що об'єднує понад 1000 фахівців, рекомендації Національної академії аграрних наук України щодо створення відповідної програми, численні статті у пресі, виступи провідних учених залишаються без відповіді. А стан справ між тим стрімко погіршується. Розмови про багаті, невичерпні, найкращі у світі чорноземи, які має Україна – це міф, який створили публіцисти і письменники, і підтримують лише люди, які мало розуміються на проблемах агарної галузі. Із 30 млн. гектарів ріллі третина еродована, не менше половини переущільнено, майже 5 млн. га кислих, 2 млн. га солонцюватих, не менше 6 млн. га перезволожених, ще більше посушливих земель, більш ніж 50% орних земель мають середній і бідний поживний режим. Останніми роками "турбота" влади призвела до того, що надзвичайно цінні меліоровані угіддя (а це майже 6 млн. га) фактично закинуто. На осушувальних каналах вже виросли чагарники, зрошувальне обладнання розкрадено, а землі не поливаються. Загострився фосфорний режим ґрунту через те, що фактично призупинено застосування цих добрив. Те саме стосується і гумусового стану ґрунтів через зниження кількості сільськогосподарських тварин і різке зменшення внесення до ґрунту гною. Між іншим, у Білорусі щорічно вносять у ґрунт у чотири рази більше мінеральних добрив (майже 280-300 кг азоту, фосфору і калію) і в 10 разів більше гною. Стан справ в Україні можна було б виправити, якби виконувався закон про плату за землю, а зібраний податок спрямовувався на підвищення родючості. На жаль, цей закон з моменту його прийняття в 1996 р. не працював жодного року, фінансові ресурси не були задіяні ні на державному, ні на обласному, ні на місцевому рівнях. А є ще кошти землевласників. Навіть у багатих США значна частина коштів на відтворення родючості витрачається безпосередньо землекористувачами. Всі агротехнічні заходи, реконструкція протиерозійних і гідротехнічних споруд здійснюється за рахунок землекористувачів.

       В Україні настав час придивитися до новітніх тенденцій у світовому землеробстві, зокрема до точного, нульового і консервативного землеробства.

       В останні роки врожаї в Україні стійко перевищують 60 млн. т зерна на рік, що становить майже 1,5 т/людину. Однак, за різними оцінками, це далеко не межа, цей показник може сягати 2 т/людину і вище. Основні проблеми, які стримують одержання більш високих урожаїв на ґрунтах України, це – дефіцит продуктивної вологи (особливо легкопродуктивної вологи), що зростає від північно-західних регіонів до сходу й півдня і протягом вегетації культур, помірний (а щодо доступного фосфору недостатній) запас і негативний баланс поживних елементів, а також деградаційні процеси переважно фізичного змісту як наслідок незбалансованого й неякісного землекористування.

       Родючість ґрунтів залишилася поза увагою влади всіх рівнів і самих виробничників. В Україні це питання з пріоритетних стало другорядним. Багато надій покладали на земельну реформу, але забули про те, що форма власності не є головною умовою благополуччя в агросфері. За будь-якої власності, в тому числі найпрогресивнішої і притаманної селянству приватної власності, без передової технології великий потенціал ґрунтів реалізувати не вдасться, а родючість ґрунту не збережеш. На жаль, за роки незалежності в агросфері країни стосунки між владою і рештою акторів на цій сцені не тільки не оптимізовано, а вкрай розбалансовано.

       Отже, саме час визнати пріоритетними проблеми родючості ґрунтів у роботі центральних і регіональних органів влади, місцевих рад, профільних товариств і союзів, засобів масової інформації, обов'язковим об'єктом контролю і правової діяльності. Створити в українському суспільстві атмосферу сприяння вирішенню проблеми охорони ґрунтів, збереженню і примноженню унікального багатства, яким є ґрунти країни для кожного її громадянина. Саме час відродити атмосферу поклоніння безмовному годувальнику – ґрунту і велику повагу до землекористувача. І саме в цьому, на думку авторів, полягає українська модель розвитку, національна ідея.