ОКРЕМИЙ ПОГЛЯД

серпень, 2018

 

Кузьма МАТВІЮК 

ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ СЕЛЯНИ НЕ РОЗБАГАТІЛИ
НА СВОЇЙ СПОКОНВІЧНІЙ ЗЕМЛІ?! 

 

Торік, у серпні, на сторінках «Землевпорядного вісника» було опубліковане розлоге інтерв’ю з громадським діячем, фермером, колишнім в’язнем мордовського табору суворого режиму Кузьмою МАТВІЮКОМ під заголовком «Цю землю ми позичили у наших дітей, онуків і правнуків». Недавно Кузьма Іванович надіслав нам статтю, в якій виклав своє бачення земельної реформи, травневого рішення Європейського суду з прав людини щодо земельного мораторію в Україні, а також своє трактування фактів і подій, що мали і мають місце в економічному та політичному житті нашої держави. З автором можна не по­годжуватися, йому можна заперечувати, з ним можна дискутувати, але він має право на власну думку, на свою оцінку і висновки — сукупно це його позиція. Оскільки Кузьма Матвіюк має осібний погляд на історичний процес, сподіваємося, що стаття, яку пропонуємо у скороченому варіанті, викличе у вас бажання висловитися і поділитися на сторінках журналу своїми думками.

 

1

       Люди за своєю суттю не змінилися. Як і тисячу років тому вбивають один одного за їжу і територію. В наш час боротьба ще більше загострилася — вільних територій для розселення на планеті вже майже немає, їжі всім не вистачає, ще додалися — нестача енергоресурсів, води, екологічні катастрофи.

       Слід би пам’ятати, що ми все ж таки homosapience, тож спроможні, хоча б у складний період, спільно спрямувати зусилля на пошуки виробництва їжі та організацію належного людського життя. Однак нинішній «вінець природи» частіше обирає інший, мабуть, легший шлях — шлях потіснити собі подібного, забрати в нього у будь­який спосіб територію, позбавити його можливості виробляти традиційні продукти харчування, cхилити велику націю до глобалізації, якою опікуються світові багатії. Воістину, як писав Т. Шевченко:

Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на одного кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими вустами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?

       Таке спостерігаємо сьогодні в Україні. На поверхневий шар нашої території — землю-­годувальницю, на нашу не казкову, а реальну і вічну скатертину­-самобранку вже давно кинули оком недоброзичливці. Звідси й витікають практичні спроби позбутися її корінного власника: довести його до стану, коли він неспроможний чинити опір, і вже зубожілого обдурити оманливими обіцянками­-цяцянками і забрати останнє, що у нього залишилося — клапоть землі — дарунок новітніх реформаторів.

       Ласі поживитися чужим переконалися, що традиційний спосіб загарбання за допомогою війська і зброї дорогий і не завжди надійний. У поневоленого народу, а якщо він ще й багаточисельний, залишається можливість згуртуватися, повстати і повернути втрачене, зокрема, землю — свою територію. Щоб обвести народ навколо пальця, вочевидь, думали­гадали і вибрали інший спосіб — надійніше і дешевше землю купити у її власника. Отож спочатку селянина треба зробити власником землі.

 

2

       Задум почав реалізовуватися 18 грудня 1990 року. Верховна Рада УРСР приймає Постанову «Про земельну реформу». Відповідно до неї із земель колгоспів вилучаються 15% площ і передаються у розпорядження місцевих рад для подальшого надання громадянам земельних ділянок для створення селянських (фермерських) господарств, ведення особистих підсобних господарств, садівництва, городництва.

       13 березня 1992 року Верховна Рада України приймає Земельний кодекс України в новій редакції. В ньому йдеться про приватну власність на землю і купівлю­-продаж землі.

       На продовження цього відступлю від хронології і забіжу наперед — 25 жовтня 2001 року Верховна Рада приймає новий Земельний кодекс України. Значна частина його статей теж присвячена продажу землі. Це дійство так ретельно і широко виписано, що загальнодержавний звід земельних законів більше схожий на відомчу інструкцію по проведенню торгів. Стаття 137 навіть визначає текст оголошення про торги землею. Однак пункт 15 Перехідних положень тимчасово забороняє продаж-­купівлю, посилаючись на відсутність належної нормативно­правової бази.

       Надалі заборона продажу (мораторій) з року в рік переносилася (продовжувалася) через цю ж причину, однак це, найімовірніше, було обумовлено зміною владної верхівки, і кожній новій владній команді був потрібен час, аби домовитися про поділ землі між своїми членами.

       10 листопада 1994 року з’являється Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». В ньому Президент України хоче пришвидшити приватизацію земель і видачу документів на право власності (сертифікати) на земельну частку без виділення її на місцевості.

       8 серпня 1995 року видається Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям».

       3 грудня 1999 року — ще один Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки», яким було ліквідовано колгоспи.

       Отож, на початку нового тисячоліття земля була приватизована колективними сільгосппідприємствами і роздана по частках працівникам цих підприємств.

 

3

       Читаючи ці правові документи, не можна не натішитися щирістю намірів, турботою про людей і прагненням до зміцнення своєї держави. Наприклад, земельна реформа впроваджувалася «з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель».

       Укази Президента України щодо прискорення земельної реформи видавалися «з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі, вільного вибору їх громадянами України, посилення стимулювання праці та забезпечення на цій основі збільшення виробництва сільськогосподарської продукції».

       Далі пішло впровадження цих документів в повсякденну практику — в життя. Отут і пригадалося Шевченкове: «...Мій Боже милий, як то мало святих людей на світі стало...».

       Окрім нормативних актів — постанов ВРУ, Указів Президента, — на місця пішли галузеві нормативи. Так, для практичного впровадження земельної реформи вийшов нормативний документ Держкомзему України під назвою «Технічна документація по інвентаризації земель», який хоч і не носив грифа «Секретно», але й не розповсюджувався вільно (я на ті часи в штаті облвиконкому займався впровадженням приватної форми господарювання в області і цього документа не отримав, а потайки ознайомився з ним у при­ятеля, який працював в обласно­му управлінні Держкомзему).

       Цей документ перекреслював задекларовану мету земельної реформи і показував, що вона зовсім інша. Скажімо, п. 1.2 «Технічної документації» зобов’язував: «В процесі інвентаризації визначаються ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.

       Пункт 1.3. На підставі матеріалів інвентаризації земель та відповідно до ст. 27 Земельного кодексу УРСР будуть вирішуватися питання про припинення користування цими ділянками і передачу їх до складу земель запасу».

       Тобто, із земель колгоспу виділялися найменш родючі, а то і зовсім неродючі ділянки (змиті круті схили, скотомогильники) і передавалися до земель запасу з подальшим наданням цих ділянок для створення селянських (фермерських) господарств та підсоб­них особистих господарств.

       Українці такі землі брали. Ось зізнання одного з них — Анатолія Федоровича Кручика із с. Кальня Деражнянського району: «Я не хочу багатіти, чого так всі чогось бояться в колгоспі, я не хочу їздити на дорогих машинах, не хочу ходити по ресторанах... Я хочу наробитись на своїй землі».

       Не скажу, що таких, як Кручик, було серед колгоспників багато, за моїми спостереженнями відсотків 10. Анатолій Кручик і багато інших не реалізувалися, не відбулися як вільні господарі на власній землі, вони «спалилися» на цих крутих горбках і мочарах. Це був перший укіс знищення хліборобського генофонду в незалежній Україні.

 

4

       Ми надсилали звернення до Президента України, Верховної Ради та Кабінету Міністрів: «Просимо відводити до земель запасу землі середньої якості. Без перегляду методики формування земель запасу не може йти мова про розвиток фермерства». Нам не відповідали.

       Далі йшли Укази Президента України щодо прискорення земельної реформи, зокрема, про вільний вихід бажаючих із колгоспів і отримання своєї земельної ділянки — паю.

       Був відповідний Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року, а за ним, як і слід було очікувати, відомчий норматив — «Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій» (наказ Держкомзему України, Міністерства сільського господарства і Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р. №47/172/48).

       Відповідно до цих «Методичних рекомендацій» керівники колгоспів визначали ділянки для тих, хто хотів вийти з колгоспу, а загальні збори колгоспників затверджували виділене своїм рішенням.

       З подачі Міністерства сільського господарства і Академії аграрних наук в село привносилася сумнозвісна класова боротьба, але за правилами, де клас власників не міг нічим себе захистити. Адже ж виділяли ділянки (паї) голови колгоспів і надавали тим, хто хотів вийти з­під їхнього керівництва. Голови колгоспів переважно були комуністами, можливо, й онуками тих активістів, які розкуркулювали селян в кінці 20­х­початку 30­х років минулого століття — у них явно пробуджувалася класова ненависть до сільського буржуя — вони ненавиділи одноосібників люто.

       В результаті були віднайдені найменш родючі ділянки і якнайдалі від села. Затверджували їх загальні збори колгоспників. Я бував на таких зборах. Майже без винятку це було сумне видовище — дійство, де учасники зборів (ті, що залишилися в колгоспі) на чолі зі своїм керівництвом потішалися і відверто глузували з тих, хто просив виділити їм земельні ділянки, щоб самостійно господарювати.

       Але наш хліборобський генофонд ще не був винищений до решти, і люди ці ділянки брали — настільки було нестримне бажання до вільної праці на власній землі.

        Підбадьорював їх В. Пустовойтенко, тодішній Прем’єр­міністр України. Ось слова з його звернення до селян в кінці 1999 року: «Селяни, не вірте тим, хто довів до занепаду та запустив наше село! Беріть землю, працюйте та багатійте, і нехай Господь допомагає вам у цьому».

       Однак Уряд не допоміг нічим, залишив наодинці селянина з сапою і лопатою та кількома гектарами землі. Далі по селянинові «вдарили» високими цінами на промислову продукцію (техніка, пальне, міндобрива) і вкрай низькими закупівельними цінами на вироблену сільськогосподарську продукцію (зерно, овочі, молоко, м’ясо). І таки доконали власника землі: багато передчасно померли, втратили здоров’я, молодші виїхали в інші країни наймитувати. Ті, що залишилися в колгоспі, безнадійно спивалися.

 

5

       Поля почали заростати бур’янами. Великі масиви орної землі пустували.

       Починається другий захід нищення українського хліборобського генофонду.

       З’являються багаті люди, які беруть у селян землю в оренду. Село їх сприймає як благодійників: чоловік бере твої гектари (паї), обробляє їх, а тобі в кінці року ще й дає 2 мішки зерна. Це трохи нагадувало початок 90­х років, коли державне підприємство доводили до банкрутства і багатий благодійник купляв його за копійки.

       Газети і телебачення переконували селянина, що праця на землі невдячна, що сільське господарство нерентабельне, тому ніколи не бачити тим, хто працює на землі, достойної плати.

       А нашу довічну годувальницю починають прибирати до рук земельні магнати, казково збагачу­ючись за рахунок хижацького виснаження чорнозему, який наші предки створили за тисячі років важкої праці і високої культурою землеробства. Держава усувається від контролю за збереженням родючості ґрунтів, хоча з технічного боку такий контроль не складніший за аналіз крові. Більше того — злочинні втрати гумусу в ґрунті починають використовувати як аргумент для впровадження розпродажу землі. Мовляв, бачите, як орендатор марнує землю. Ось якби він її купив, тоді він про неї дбав би ...

       Скрізь нав’язувалася думка, що село це не сфера (місце) існування людини (в нашому випадку — українців), а що це така собі економічна категорія. І люди там не суб’єкти, а технічний придаток на зразок коней — змінилася технологія вирощування продуктів, стали застосовувати механізми, тож коні тепер навіщо? Коней — на ковбасу.

       Селянин, який завше заклопотаний своєю святою справою (сіяти, доглядати, збирати врожай), не зміг розпізнати у цьому великий злочин, не зміг згуртуватись і дати відсіч тим, хто фактично зазіхав на його життя. Він повівся на те, чим його дурили.

       Ось кілька картинок з натури.

       Водій маршрутки, довідавшись, що я проти продажу землі: «Що ви їрундою займаєтесь! Ось мені потрібно утеплити балкон і тисячу доларів мені ось так потрібні, а я не можу продати пай...»

       Земляки ведуть мову:

       — Василю, а може не будемо продавати землю? Хоть там і небагато платять, але ж земля залишається нашою...

       — Дурна ти бабо! Я може перед смертю ще хочу сто грам попити!

       Але повелися не всі. Більше запитують таке:

       — Ну продамо ми землю, проїмо гроші, а далі що?

       — То що ж виходить? Наші діди і прадіди кров проливали за цю землю, а ми продамо?

 

6

       А наступ продовжується… Використовується перевірений ще за часів комуністів метод: піднімати ініціативу з низів, щоб самі трудящі маси вимагали продажу землі.

       Отож нещодавно прості трудящі, саме ті, що потребують гро­шей на ліки, на плату за газ, звернулися до міжнародного суду із позовом на владу України, яка порушує їхні права — не дозволяє продавати пай.

       Міжнародний суд — річ досить дорога. Прості пайовики фізично не зможуть його оплатити. Але ті, хто готується скупити українські землі, заплатять. Більше того, во­ни готові заплатити великі суми, аби закордонні судді побачили ли­ше одне порушення (неможливість продати своє майно — землю) і не побачили інших порушень, а саме:

       – виділення для створення селянських (фермерських) господарств найменш родючих, а то і зовсім неродючих земельних ділянок, всупереч ст.3 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» (чинному на той час), яка гласить про рівноправність всіх форм господарювання. Виділення неродючих ділянок вже в зародку перекреслювало приватну форму господарювання;

       – брутальне порушення Конституції України, яка проголошує землю загальнонаціональною власністю. Землю отримали 6 млн селян, решта — 42 млн громадян не отримали нічого — їхнє майно відібрали;

       – надання права керівникам колгоспів визначати земельні ділянки тим членам господарств, які побажали вийти з колективного господарства і господарювати самостійно;

       – позбавлення одноосібника економічної допомоги і залишення його наодинці з сапою і лопатою на виділених йому паях. Це також перекреслювало цю форму господарювання ще до її появи;

       – злочинну дезінформацію громадян України, коли в ЗМІ подаються лише оманливі принади від продажу землі;

       – антинародну соціальну політику урядів України, коли основна маса населення багатющої на природні ресурси країни отримує в 4­10 разів меншу заробітну плату, ніж в інших країнах. Порушується право на працю і достойну зарплату, людина переходить у стан фізичного виживання, після чого її можна схиляти до обміну землі — постійного і вічного життєвого ресурсу на гроші, за які можна якийсь час наїстися;

       – обман людей, коли офіційна влада заявляє, що при продажу землі всі громадяни України матимуть доступ до землі, хоча насправді 98% українців не матимуть такого доступу — фактично їх позбавили цього права і навіть 6 млн власників паїв на випадок запровадження ринку землі будуть не суб’єктами цього ринку, а об’єктами, оскільки вони зможуть лише продати землю — фактично її у них відбиратимуть...

       Такі дії стосовно корінної нації протизаконні, несправедливі, неетичні і гріховні. Всі релігії світу стоять на тому, що Бог дав землю для життя всім людям і торгувати Божим даром гріх. А віддати всупереч Конституції України землю одній частині селян, а потім зробити з цих селян злиднів, зробити їх повністю безпомічними, щоб наступним кроком забрати за безцінь в них землю — це мародерство.

 

7

       Усі ці роки, починаючи з 1990 року, звертався до влади із запитами, пропозиціями, протестами, де були викладені вище протизаконні і цинічні дії по відношенню до селян. Мені не відповідали, один лише раз тодішній голова Верховної Ради Олександр Мороз надіслав відповідь: «Ваші пропозиції будуть розглянуті».

       Наша ГО «Захист і збереження землі» надсилає в усі установи нашу Концепцію землекористування в Україні. Вона не приймається. Скрізь тупо повторюють про необхідність продажу землі…

 

ВІД РЕДАКЦІЇ: подаємо витяги із вище згаданої Кузьмою Матвіюком Концепції.

 

  • Землекористування та обіг землі в Україні

       Як першочергову життєву необхідність громадяни України і їх представницькі органи влади мають затвердити в Конституції і Законах України такі положення:

       – Земля в Україні не продається.

       – Земля використовується для вирощування життєво­необхідної сільськогосподарської продукції і передається наступним поколінням для цих же цілей.

       – Існують такі форми власності на землю: державна, власність територіальних громад, приватна.

       – Кожний приватний власник землі, який хоче позбутися земельної ділянки, має гарантовану і забезпечену державою можливість передати її державі чи територіальній громаді і отримати на руки її грошову вартість.

       – Все подальше землекористування здійснюється на основі оренди.

       – Держава чи територіальні громади з метою ефективного використання землі створюють прозорий ринок оренди землі.

       – Держава і територіальні громади контролюють збереження якості землі.

       – Село — це історичне і традиційне місце (і форма) проживання українців. Селянин, який живе і працює на власній земельній ділянці, не може бути витіснений з неї ніякими ні політичними, ні економічними чинниками.

 

  • «Аргументи» за продаж землі

       Ринок земель, що так зухвало нав’язується іноземними державами і підтримується антиукраїнськими силами всередині Укра­їни, спричинений такими факторами:

       – держави-­агресори, нагромадивши велику кількість валюти, взяли на приціл Україну і тепер всіма силами, відверто і цинічно штовхають її до смертельного кроку — продажу землі.

       – Владні кола в Україні, які не є ні захисниками інтересів своїх виборців, ні патріотами України, прагнуть лише до швидкого збагачення. Вони бачать реальну таку можливість у скуповуванні, а потім перепродажі української землі.

       – І ті, і інші висувають низку «аргументів», якими хочуть ошукати українців і схилити їх до добровільного продажу землі замість того, щоб всенародно виступати на її захист.

       Ці «аргументи» зводяться до такого:

       – повноцінна реалізація права приватної власності на земельні ділянки;

       – забезпечення переходу земельних ділянок до більш ефективного власника;

       – збільшення інвестицій у сільське господарство;

       – встановлення об’єктивної ринкової ціни на землю;

       – забезпечення стратегічної продовольчої безпеки держави;

       – гарантована можливість кожному громадянину придбати зе­мельну ділянку;

       – збереження і створення нових робочих місць у сільській місцевості;

       – покращення транспарентності земельних відносин.

  • Неприйнятність продажу землі

       Продаж землі є неприйнятним з погляду:

       Політичного — земля є єдиним засобом (джерелом) отримання життєвих благ для існування людини і складовою її життєвого середовища, тому вона не може бути привласнена окремою особою чи групою осіб.

       Економічного — земля не є витвором людських рук, а даний при­родою засіб виробництва життєвих благ. Вона не може бути товаром, не може бути предметом спекуляції. Продавши землю, Україна назавжди втратить прибутки від торгівлі хлібом.

       Соціального — якщо прагнути до суспільства соціальної справед­ливості, то земля має належати всім громадянам цієї держави.

       Юридично-правового — земля, вода, повітря і сонячне світло є життєвим середовищем всіх людей, і кожна людина має природне право як на саме життя, так і на життєве середовище, без якого життя неможливе. Торгівля землею порушує це право.

       Демографічного — продаж землі окремим особам чи групам осіб створить проблеми для майбутніх поколінь. Маючи територію і продукти харчування в своїх руках, ці особи матимуть можливість контролювати чи визначати кількість населення. Народження дітей буде залежати від волі власників землі.

       Глобалізаційного — продаж землі є новою формою агресії і витіснення корінних народів. Український народ, на випадок продажу землі, завжди буде об’єктом агресії, а, продавши землю, він стає безпритульним і через два­три покоління зникне.

       Екологічного — при продажу земля опиниться в руках людей, для яких на першому місці буде прибуток. Одразу виникнуть проблеми з пошкодженням навколишнього середовища. Ці проблеми у повній гостроті постають вже і сьогодні.

       Релігійного — всі релігії світу вважають великим гріхом торгувати даром Божим (землею), який Він дав для життя всім людям.