СТОЇМО НА РОЗДОРІЖЖІ…

      На міжнародній конференції «Люди передусім», яку у вересні провела Київська школа економіки, дискусія про земельну реформу стала однією з центральних. На неї прийшли журналісти, політики, фахівці із земельних питань — щоб усіх розмістити довелося об’єднати два аудиторних модулі. «Вплив земельної реформи в Україні на добробут населення» — такою була тема дискусії.

       Директор проекту «Підтримка реформ в сільському господарстві та земельних відносинах в Україні» Денис НІЗАЛОВ визначив відправні точки для обговорення. Під орендою сьогодні 19 мільйонів гектарів, із яких 16 — у приватній власності. Близько шести­семи відсотків опитаних готові продати свої паї, якщо буде знято мораторій — а це близько двох мільйонів гектарів. За прогнозами, це дасть сільському виробництву до трьох мільярдів доларів додаткових інвестицій. Якщо сьогодні сільгоспвиробники щороку отримують більше шести мільярдів доларів доходу, то власникам паїв за оренду з того зеленого «дощу» перепадає лише близько 15%. У країнах, де працює ринок землі, агровиробники та землевласники ділять доходи практично навпіл.

       На думку Дениса Нізалова, продаж землі призведе до зростання ціни оренди паїв, позаяк зменшиться їх пропозиція. А на нашу думку, не обов’язково перше призведе до другого. Можливо, навпаки, магнати-­землевласники, накупившись землі, орендуватимуть менше паїв? Зрештою, сьогодні не надмірна пропозиція земельних ділянок, а відсутність конкуренції серед орендарів і призвела до того, що у переважній більшості власник паю отримує мінімальні три відсотки від його грошової оцінки, а міг би й до 12. Власники ділянок потрапили під диктат виробників. То що зміниться після того, як почнемо продавати­-купувати землю? Чи з’явиться конкуренція серед бажаючих орендувати паї?

       Ось так поступово і викристалізувався напрямок дискусії, яку вели між собою народні депутати Павло РІЗАНЕНКО і Вадим ІВЧЕНКО, генеральний директор Асоціації фермерів та приватних землевласників Микола СТРИЖАК.

       Про те, що за нинішньої моделі господарювання виграють лише крупні агровиробники і ситуацію треба змінити говорили всі учасники дискусії. Павло Різаненко навів приклади зі свого виборчого округу, що охоплює кілька прикиївських районів. Коли є конкуренція серед бажаючих взяти землю в оренду, то власникам паїв платять по три­чотири тисячі гривень. Коли на видноколі лише один «хазяїн­-барин», то ціна не перевищує й тисячі. Так, дійсно, деякі власники не мають можливості, а часто і бажання обробляти землю. Чимало власників наділів переїхали у місто, є такі паї, що після смерті господарів нікому не дісталися у спадок. Ринок допоможе нашим чорноземам знайти дбайливого господаря. Зрештою, люди отримають додатковий дохід. Агровиробники готові сьогодні викласти за гектар півтори­дві тисячі доларів.

       Ніхто не проти ринку землі як такого. Але чимало його прихильників після слова «продати» ставлять крапку. На цьому їхня земельна реформа і закінчується, зауважив Микола Стрижак. Та й що то за сума у дві тисячі доларів? За неї навіть пристойного паркана не зведеш. Як тут не згадати сертифікатну приватизацію. Отримали частинку колись державного майна, хтось продав сертифікат за десять доларів, хтось виміняв на мішок цукру, а хтось вклав його в інвестиційну компанію, від якої давно вже ні слуху, ні духу. У когось той папірець у рамці під склом. Сьогодні такі ж «ринкові» граблі нам знову кладуть під ноги земельні горе-­реформатори. Ми скочуємося до латиноамериканського варіанту, коли кілька сімей скуплять увесь аграрний клин України. І на цьому «ринок» закінчиться, а разом з ним і паперові доходи селян, які нам так щедро сьогодні малюють агітатори. До речі, у світовому рейтингу інвестиційної привабливості Україна у другій половині списку, якраз поруч із Бразилією.

       Сьогодні дрібні фермери не тільки сплачують за оренду паю, а й надають його власникам різні послуги: виорюють присадибні ділянки, забезпечують паливом, транспортом тощо. Зрештою, наймають на сезонні роботи односельців. Але такі господарники переважно не мають коштів, щоб викупити паї. При бездумному запуску ринку землі ми втратимо таких виробників, а з ними зникне і така, хай і невисока, соціальна забезпеченість селян. Чи дуже переймаються орендарі земельного клину у кілька тисяч гектарів городами якихось бабусь?

       Ті, хто живе на селі, переймаються не так продажем землі, як рівнем свого достатку, а його може дати лише гідно оплачуване робоче місце. Інакше ті дві тисячі доларів, які так «щедро» пропонують новітні землевласники, обернуться для українського села похоронними…

       Як влучно зауважив хтось із учасників дискусії: раніше пан селом хоч каретою проїжджав, а нинішні «ринковики» облітають свої володіння гелікоптером. Чи цікавлять їх ями на дорогах, які й дорогами можна назвати умовно? Чи переймаються латифундисти-­нувориші, роз’їжджаючи Ніцами-­Ріцами, сільським дитсадком чи амбулаторією? Якщо у земельній реформі зупинимося на «купи-­продай», то поховаємо рештки українського села назавжди. А нам потрібен дрібний і середній виробник, який живе у селі, ростить там не лише худобу чи кукурудзу, а, в першу чергу, дітей — наше майбутнє. Чи створить необхідні умови для невеликих фермерів од­на лише можливість продавати землю? Ой, ні! То кого ж ми обдурюємо, волаючи з усіх екранних дірок і радіошпарин про ринок землі? Самі себе дуримо…

       — Польські фермери дали мільйон двісті тисяч нових робочих місць і тепер туди їдуть наші громадяни, переважно селяни, на заробітки. А ми хіба так не можемо? — запитував Микола Стрижак і в подальшому його виступі чулося: «можемо, але не нічого не робимо». А між тим, на думку Миколи Стрижака, земельне питання — то ще й продовольча безпека України, яка за нинішньої російської агресії така ж важлива, як і збройна потуга держави. «Великі агрохолдинги дають роботу наймитам, а ми хочемо створити умови, щоб на землі працював її власник».

       Народний депутат Вадим Івченко якраз повернувся з Волині, де побував у сімейному господарстві. Маючи присадибну ділянку, господарі тримають шість корів і дохід сім’ї становить понад 20 тисяч гривень щомісяця. Але у них немає статусу сільгоспвиробника, немає ніяких соціальних гарантій, не буде й пенсії. Селяни утримують себе і своїх дітей, дають сировину для переробки. А що дала їм держава? Нічогісінько. А таким виробникам потрібні кооперативи, допомога в заготівлі і переробці, доступ до ринків збуту продукції, які давно вже в руках у монополістів — найбільших землевласників. Отож і виходить, що на найбагатших землях живуть найбідніші селяни.

       — Якщо підемо шляхом підтримки таких фермерських господарств, то й у нас з’явиться на селі мільйон робочих місць, — вважає Вадим Івченко.

       Уся справа в тому «якщо»… Ось вам найкрасномовніший приклад. В Україні майже 52 тисячі суб’єктів сільського господарювання. Із них лише близько двох відсотків отримують дотації і фінансову допомогу з державного Фонду. Але перша двадцятка отримала 70% усіх коштів. Лише один виробник — група компаній Миронівського хлібопродукту відхопила 42% державних дотацій, або майже два мільярди гривень. Не державною дорогою пішла українська держава! Пішла кривими манівцями підтримки багатого за рахунок бідних …

       Але ще є чимало й інших, я б сказав, чисто технічних проблем, не вирішивши які не можемо стрибати в продаж землі, як голий в ополонку. Досі не проведена інвентаризація земель, не надано кадастрові номери навіть усім приватизованим ділянкам. А хто буде розпоряджатися землею, контролювати її обіг? Сільська громада чи якийсь уповноважений орган? А хто розпоряджатиметься тим земельним клином, що залишиться за державою? Найперше треба дати відповіді на ці запитання.

     Сьогодні суди переповнені земельними суперечками. А далі, із зняттям мораторію на продаж землі, судові позови збільшаться в рази. Чи треба пояснювати читачам, як вершиться наше правосуддя? Вже й зараз маємо чимало прикладів відвертого рейдерства. Можемо опинитися у війнах за землю, за межу….

       Отож потрібен не просто продаж землі. Потрібна поетапна урядова програма дій із наведення порядку в землекористуванні, потрібен спеціалізований банк, певні обмеження для великих землевласників і сприяння дрібним господарствам. Треба зробити так, щоб вистачило на наших полях місця усім, хто хоче їх обробляти, щоб на наших чорноземах росли не лише ріпак та кукурудза, а й родило вдосталь ягід і фруктів.

       Альтернативи ринку землі немає, але є різні шляхи подальшого розвитку фермерства і українського села. Така спільна думка учасників дискусії. Ми стоїмо на роздоріжжі, вибираючи дорогу. А нас штовхають у спину, щоб ми пішли манівцями.

Володимир ЗЕМЛЯНИЙ,
спеціально для «Землевпорядного вісника»