ДИСКУСІЙНЕ ПИТАННЯ

жовтень, 2018

ЛІКВІДАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ 
ЯК СЕРЕДНЬОСТРОКОВЕ ЗАВДАННЯ
ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

УДК 322.2;343.9/343.352

Андрій МАРТИН,
доктор економічний наук, доцент
Національний університет біоресурсів
і природокористування України 

 

У статті розглядаються перспективи ліквідації в Україні спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та перерозподілу його повноважень серед органів місцевого самоврядування та інших центральних органів виконавчої влади як одного із завершальних етапів земельної реформи, що матиме на меті створення передумов для реальної децентралізації, покращення інвестиційного клімату та підвищення ефективності використання коштів платників податків.

Ключові слова: земельні відносини, державне управління, корупція, земельний кадастр, недоброчесність, землеустрій, оцінка нерухомості.

 

Постановка проблеми

        Земельна реформа, яка була розпочата в Україні 15 березня 1991 року, переслідувала мету масштабного перерозподілу земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель. При цьому постановою Верховної Ради УРСР від 18.12.1990 № 563-­XII «Про земельну реформу», серед іншого, було доручено Раді Міністрів Української РСР в межах існуючих штатів вирішити питання про створення відповідного органу для здійснення земельної реформи. У подальшому постановами Кабінету Міністрів України від 30.10.1991 № 298 та від 14.02.1992 № 73 було відповідно призначено першого керівника Державного комітету України по земельній реформі (Б.М. Чепкова) та затверджено положення про цей центральний орган державного управління, що був підвідомчим Кабінету Міністрів України та мав «проводити у життя державну земельну політику на Україні щодо здійснення земельної реформи, раціонального використання та охорони земельних ресурсів».

        Попри те, що протягом наступної чверті сторіччя державні органи земельних ресурсів під різними приводами зазнавали неодноразових реорганізацій1, можна відмітити незмінний тренд на постійне розширення та зміцнення їх управлінської вертикалі2, створення розгалуженої мережі власних територіальних органів, інституційне закріплення на рівні законодавства адміністративного впливу на практично всі процеси набуття і реалізації прав на землю, реалізацію масштабних проектів міжнародної технічної допомоги тощо. І якщо Державний комітет України по земельній реформі, на момент свого утворення, мав порівняно невеликий штат із 70 осіб, то нинішня Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) із її територіальними органами є п’ятим за величиною штату цивільним відомством країни3, що представлений на рівні кожного району та/або міста. Службі підпорядковано 48 державних землевпорядних та топографо­геодезичних і картографічних підприємств4. Утримання Держгеокадастру у 2017 році обійшлося платникам податків в Україні в 1,11 млрд гривень (близько 41,7 млн дол. США), а у 2018 році на ці ж цілі вже передбачається використати 1,9 млрд гривень бюджетних коштів (близько 71,2 млн дол. США), причому лише на бюджетну програму з керівництва і управління — 1,44 млрд гривень5.

        Водночас масштабне розростання бюрократичного апарату державних органів земельних ресурсів та його вирішальний вплив на всі ключові дозвільні та адміністративні процедури перерозподілу земельних ресурсів у країні призвели до якісного переродження державних органів земельних ресурсів. Із формально сервісного відомства, яке б мало опікуватися технічними питаннями ведення земельно­-кадастрового обліку, організації топографо­-геодезичних робіт загальнодержавного значення, ведення фонду землевпорядної документації тощо, органи земельних ресурсів поступово перетворилися на потужну вертикально­інтегровану «державну корпорацію», що починає агресивно відстоювати та лобіювати власні відомчі інтереси на всіх рівнях державного управління, ефективно конвертує владні повноваження у політичний та економічний вплив, відіграючи ключову роль у перерозподілі та наданні доступу державних та комунальних земель тощо.

        Особливе занепокоєння викликає і той факт, що земельні відносини в Україні в останні десятиріччя можуть впевнено вважатися однією з найбільш корумпованих сфер державного управління [1­3]. При цьому, систему державних органів земельних ресурсів, в межах якої відбулося зосередження широкого спектру повноважень щодо розпорядження землями, організації землеустрою та оцінки земель, ведення Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, регулювання топографо-­геодезичної діяльності тощо, слід розглядати як надзвичайно привабливий організаційно-­управлінський інструмент для розбудови централізованої вертикалі з вилучення корупційної ренти у процедурах безоплатної приватизації земель, видачі документів дозвільного характеру, зміни призначення земельних ділянок, ведення земельного кадастру, зміни меж адміністративно-­територіальних одиниць тощо.

        Складність, розпорошеність та колізійність земельного законодавства України створює передумови, за яких набуття і повноцінна реалізація прав на землю громадянами, підприємцями та органами місцевого самоврядування стає практично неможливою без «доброї волі» посадових осіб державних органів земельних ресурсів. При цьому, якщо припустити, що внаслідок політичних рішень такі органи можуть бути очолені недоброчесними особами, які слідуватимуть не інтересам суспільства, а меті особистого збагачення або збагачення політичної групи, що їх делегувала, через контроль за кадровими призначеннями недоброчесна поведінка може бути швидко поширена на всі нижчі ланки прийняття рішень. В цьому випадку державний орган, що нібито покликаний служити суспільству, може стати надзвичайно привабливим середовищем для становлення та зміцнення стійких злочинних угруповань, метою яких буде акумуляція, перерозподіл та примноження корупційної ренти, джерелом якої стає «ручне» регулювання доступу земельних ресурсів через управління державним майном, вибіркове застосування адміністративних процедур та дозвільної системи, а також здійснення державного контролю (нагляду).

        Так, на засіданні Ради регіонального розвитку, що відбулося 24 жовтня 2017 року за участі Президента та Прем’єр­міністра України, головою Васильківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області було публічно заявлено6 про існування інституту т.зв. «смотрящіх»7 в органах Держгеокадастру, при цьому, судячи із надзвичайно емоційної реакції залу, можна зробити припущення, що це ганебне явище може мати в Україні повсюдне поширення.

        Зважаючи на вищевикладене, а також фактичне завершення процесів масового перерозподілу земель у процесі земельної реформи, важливим завданням землевпорядної, економічної та юридичної науки, а також науки з державного управління, має стати глибоке переосмислення ролі та місця державних органів земельних ресурсів у регулюванні земельних відносин в Україні. При цьому, чимдалі більш очевидним стає й те, що ці органи вже потребують не просто реорганізації (адже попередні п’ять реорганізацій не призвели до суттєвого покращення їхньої діяльності), а більш рішучих та принципових рішень. Корисним у цьому відношенні може стати т.зв. «грузинський досвід», коли після «Революції троянд» у 2003­-2004 роках найбільш дискредитовані масовою корупцією органи влади підлягали повній ліквідації. Це, з одного боку, стало запорукою відновлення довіри громадян та бізнесу до державних інституцій, а, з іншого боку, дозволило повністю перебудувати роботу державного апарату, а не обмежуватися косметичними змінами.

        Важливим аргументом на користь ліквідації системи Держгеокадастру має стати й те, що регулювання земельних відносин, як і у багатьох розвинених країнах, варто розглядати, передусім, як питання місцевого життя. А тому, зважаючи на принциповий курс на децентралізацію, що декларується політичним керівництвом України після Революції гідності, повернення більшості управлінських та регуляторних повноважень у сфері земельних відносин органам місцевого самоврядування має стати найбільш логічним та виправданим продовженням відповідних секторальних реформ, що реалізуються в країні. Паралельне утримання при цьому ще й державних органів земельних ресурсів матиме в результаті, як мінімум, неефективне використання коштів платників податків та посилення бюрократизації земельних відносин.

        Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій

        Питання удосконалення державного управління у сфері земельних відносин в Україні розглядалися багатьма дослідниками. Варто відзначити праці А.М. Третяка, Р.М. Курильціва [4], Ю.Ф. Дехтяренка [5], А.М. Мірошниченка [6], Г.І. Шарого [7] та інших. Водночас практично всі наявні дослідження не ставлять під сумнів необхідність збереження державних органів земельних ресурсів, попри всі їх системні недоліки, в т.ч. надмірну концентрацію та централізацію управлінських повноважень та пов’язані із цим масштабні корупційні ризики.

        Метою статті є оцінка перспектив ліквідації в Україні спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та перерозподілу його повноважень серед органів місцевого самоврядування та інших центральних органів виконавчої влади як одного із завершальних етапів земельної реформи, що матиме на меті створення передумов для реальної децентралізації, покращення інвестиційного клімату та підвищення ефективності використання коштів платників податків.

        Виклад основного матеріалу

        Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 № 15, на цей орган покладено виконання понад 70 різноманітних завдань, ключовими з яких є реалізація державної політики у сфері топографо-­геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства.

        Варто відмітити, що сучасні функції Держгеокадастру можна цілком органічно передати органам місцевого самоврядування або іншим центральним органам виконавчої влади, перерозподіливши при цьому багатомільярдні видатки Державного бюджету України, що спрямовувалися на утримання цього органу, на більш суспільно корисні програми.

        Розглянемо найважливіші завдання реформування:

       1. РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЗЕМЛЯМИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ

        Повернення органам місцевого самоврядування повноважень щодо управління землями місцевих громад за межами населених пунктів, якого вони були позбавлені з введенням в дію чинного Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-­III, слід вважати чи не найголовнішим завданням реальної децентралізації. Фактично, обрані місцевим населенням органи місцевого самоврядування нині контролюють лише близько десятої частини неприватизованих земель, в той же час управлінські рішення, які приймаються призначеними з Києва чиновниками територіальних органів Держгеокадастру далеко не завжди можуть розглядатися як такі, що відповідають інтересам сільських громад.

        Більше того, практика розпорядження землями через органи Держгеокадастру є яскравим прикладом абсурдної ситуації, коли суспільні видатки на державне управління суттєво перевищують вигоди від цього управління. Так, згідно з «Публічним звітом Держгеокадастру за 2017 рік»8 надходження місцевих бюджетів від передачі цим відомством в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення становили 118,7 млн гривень, при тому, що на утримання Держгеокадастру держава витратила близько мільярда гривень.

        Очевидно, що навіть за гіпотетичної ситуації, при якій розпорядження цими землями вкрай неефективно здійснюватимуть інші органи (наприклад, органи місцевого самоврядування), а заявлених надходжень від оренди не буле взагалі, платники податків все одно заощадять у рази більшу суму на ліквідації Держгеокадастру, аніж суспільство здобуває завдяки його «управлінській діяльності».

        Таким чином, окрім, власне, передачі за законом у комунальну власність територіальних громад земельних ділянок та земель державної власності за межами населених пунктів (крім земельних ділянок державних установ, підприємств та організацій), важливо також закріпити на законодавчому рівні простий принцип, за яким розпорядження земельними ділянками державних підприємств, установ та організацій має здійснюватися безпосередньо їх органом управління (міністерством, службою, агентством тощо). Це дозволить гармонізувати земельне законодавство із законодавством про управління об’єктами державної власності, спростити ухвалення управлінських рішень, а також уникнути ситуацій, коли вирішення земельних питань щодо землекористування державних підприємств, установ та організацій тривалий час блокуються через конфлікти або непорозуміння між їх органом управління та органом, що виконує функцію розпорядника земель державної власності.

        2.  ЗЕМЕЛЬНО­-КАДАСТРОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

        За аналогією із державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, здійснення якої було успішно децентралізоване починаючи із 2016 року, внесення відомостей до Державного земельного кадастру, їх виправлення, ведення поземельних книг та інші функції мають бути передані кадастровим реєстраторам, що будуть посадовими особами виконавчих органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій, а також юридичних осіб публічного права, що пройдуть відповідну акредитацію. При цьому кадастрово-­реєстраційні послуги мають надаватися без «територіального монополізму» — будь­яким кадастровим реєстратором на всій території України. Це дозволить ліквідувати корупційні ризики на етапі внесення відомостей до Державного земельного кадастру, адже корупція зникне сама собою, коли пересічний заявник матиме можливість отримати одну й ту ж саму адміністративну послугу в десятків різних кадастрових реєстраторів в умовах здорової конкуренції між ними.

        Переважна більшість земельно­-кадастрових сервісів взагалі мають бути рішуче переведені в електронну форму. Відверто незрозумілою залишається ситуація, коли надання інформації з електронної (!) бази даних Державного земельного кадастру фактично здійснюється у «ручному режимі» за допомогою паперових витягів. Нічим іншим, окрім бажання штучного утримання тисяч, за великим рахунком, не потрібних «робочих місць» для чиновників, це пояснити не можна.

        Звичайно, за державою мають залишитися функції держателя та адміністратора Державного земельного кадастру, проте їх найбільш доцільно покласти на Міністерство юстиції України. Такий підхід, по-­перше, дозволить закласти організаційні передумови для переходу від дуальної кадастрово­-реєстраційної системи, що передбачала відокремлене ведення Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, до єдиного Державного кадастру нерухомості, в якому за принципом організаційної єдності будуть реєструватися як земельні ділянки та інші об’єкти нерухомого майна, так і речові права на них. По­-друге, поєднання реєстрації земельних ділянок та розташованих на них земельних поліпшень (будівель, споруд та їх частин) в рамках однієї інформаційної системи буде важливим технічним кроком на шляху поєднання юридичної долі земельних ділянок та розташованих на них будівель. По­третє, держава вже не буде змушена витрачати кошти на утримання двох паралельних технічних систем (сервери, програмне забезпечення, персонал тощо), вирішувати проблеми обміну даними між ними тощо, а власники та користувачі нерухомості отримають просту та уніфіковану інфраструктуру для захисту та гарантування їхніх майнових прав.

        3.  ТОПОГРАФО­-ГЕОДЕЗИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ       

        В останнє десятиріччя держава практично втратила статус головного замовника топографо-­геодезичних та картографічних робіт. Доволі показовим свідченням невідповідності прийнятого у 2014 році найменування Держгеокадастру як геодезичного відомства та фактичного змісту його діяльності є те, що питома вага видатків на, власне, загальнодержавні топографо­-геодезичні та картографічні роботи наразі становлять мізерні 0,3% кошторису служби.

        Попри те, що головним завданням Держгеокадастру мало б бути здійснення топографо-­геодезичних та картографічних робіт загальнодержавного значення, не маючи ні фінансових, ні кадрових ресурсів для цього, в останні десятиріччя він зосередився на створенні різноманітних бюрократичних бар’єрів у доступі до відповідних відомостей або баз даних. Наприклад, попри те, що Закон України від 23.12.1998 № 353­-XIV «Про топографо­-геодезичну і картографічну діяльність» не передбачає залучення суб’єктів господарювання до реалізацій функцій держави у цій сфері, на рівні підзаконних актів ведення Державного картографо-­геодезичного фонду України фактично було передоручено державному комерційному підприємству. Під виглядом створення «адміністратора банку геодезичних даних» виконавцям топографо-геодезичних робіт та робіт із землеустрою, знову ж таки нав’язуються «добровільно­примусові» комерційні послуги державного підприємства щодо надання відомостей про пункти Державної геодезичної мережі, без жодних законодавчих підстав ведеться відверто безглузда «реєстрація апаратури» супутникових радіонавігаційних систем тощо.

        За таких умов втручання держави у регулювання топографо-­геодезичних робіт доцільно обмежити затвердженням документів у галузі стандартизації (стандартів, кодексів усталеної практики) через відповідний технічний комітет, функції секретаріату якого може виконувати одна із профільних наукових установ або один з навчальних закладів. Державні топографо­-геодезичні та картографічні підприємства мають бути корпоратизовані та приватизовані.

        Функції замовника топографо-­геодезичних і картографічних робіт загальнодержавного значення, підтримання Державної геодезичної мережі, ведення Державного картографо­-геодезичного фонду та Державного реєстру географічних назв тощо необхідно повністю передати топографічній службі Збройних сил України (тобто Міністерству оборони України). Адже саме сфера національної оборони нині відчуває найбільшу потребу у суцільному та якісному топографо-­геодезичному та навігаційному забезпеченні, причому можна очікувати на позитивне сприйняття суспільством та політикумом необхідності масштабного фінансування відповідних потреб армії. Звичайно, створені державним коштом топографо-­геодезичні та картографічні матеріали, що не містять таємних відомостей, у подальшому мають широко розповсюджуватися у порядку надання платних адміністративних послуг.       

        4.  ЗЕМЛЕУСТРІЙ ТА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ       

        Усі форми державного втру­чання у проведення землеуст­рою доцільно обмежити пере­віркою документації на етапі внесення відомостей до Держав­ного земельного кадастру. Про­фесійна атестація та допуск до профе­ сії інженерів-­землевпо­рядників має стати виключною компетенцією їх саморегулівних громадських об’єднань та вищих навчальних закладів. Захист прав замовників документації із зем­леустрою та третіх осіб має здійснюватися через страхуван­ня професійної відповідальності інженера­землевпорядника. Ви­знання статусу саморегулівних організацій із землеустрою, що, за великим рахунком, є фор­мальною процедурою підтверд­ження кількості членів, може бути покладена на Міністерство юстиції України. Складання до­кументації із землеустрою та­кож слід перевести у виключно електронну форму, а Державний фонд документації із землеуст­рою доцільно трансформувати в архівний компонент кадастро­во-реєстраційної системи. При цьому повна відкритість та за­гальнодоступність через відпо­відні веб­інтерфейси як раніше затвердженої документації із землеустрою, так і тієї, що лише пропонується до затвердження, надання можливості публічно­го коментування пропонованих проектних рішень усім органам влади та зацікавленим сторонам має стати найголовнішою запо­рукою відповідального прийнят­тя управлінських рішень.

        Оскільки можливість реаль­ного здійснення заходів із охо­рони земель та попередження деградації земель сільськогоспо­дарського призначення переваж­но лімітується спроможністю Державного та місцевих бюдже­тів фінансувати відповідні видат­ки, відповідні питання мають вирішуватися в рамках реалізації бюджетної та аграрної політики, наприклад, через Міністерство аграрної політики та продовольст­ва України та місцеві державні адміністрації.

        5.СТВОРЕННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ ГЕОПРОСТОРОВИХ ДАНИХ

        Створення Національної інфра­структури геопросторових даних (НІГД) є одним із найефектив­ніших способів задоволення по­треб суспільства у всіх видах гео­графічної інформації, підвищен­ня ефективності використання геопросторових даних та геоінформаційних технологій в систе­мах підтримки управлінських рі­шень органів державної влади, місцевого самоврядування, в еко­номічній, соціальній, екологічній, оборонній та науковій сферах.

        Водночас навіть попри реа­лізовані за участю програм між­народної технічної допомоги пілотні проекти принципова по­зиція Держгеокадастру щодо розбудови НІГД завжди полягала у необхідності створення її «адмі­ністратора» у формі підвідомчого державного унітарного підпри­ємства, яке мало б здійснювати заходи зі створення, впровад­ження програмного забезпечен­ня НІГД, відповідало б за техніч­не і технологічне забезпечення, збереження та захист відомостей, що містяться у системі9.

        Такий підхід суттєво відріз­няється від концепції розбудо­ви НІГД у європейських країнах, де, за великим рахунком, лише закріплюється обов’язок кожного органу влади, що має у своєму розпорядженні геопро­сторові дані, оприлюднювати їх у загальноприйнятих форматах, надаючи цим даним якомога більшої доступності та інтеропе­рабельності. Звичайно, ні про яке централізоване збирання і, тим більше, комерціалізацію цих даних комерційними «підпри­ємствами-­адміністраторами» не йдеться.

        Таким чином, зважаючи на те, що створення НІГД фактично стосується реалізації державної політики у сфері інформатиза­ції, електронного урядування та створення національних елект­ронних інформаційних ресурсів, відповідні функції щодо схва­лення форматів геопросторових даних, які підлягатимуть опри­людненню в рамках НІГД, мо­жуть реалізовуватися Державним агентством з питань електронного урядування України.

        6. ЗЕМЛЕОЦІНОЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

        Система регулювання оціноч­ної діяльності в України (допуск до професії оцінювача, затверд­ження нормативних актів, веден­ня реєстру оцінювачів тощо), за якої оцінку майна та майнових прав (крім оцінки земельних ділянок) регулює Фонд держав­ного майна України (ФДМУ), а експертну грошову оцінку зе­мельних ділянок регулює Держгеокадастр, може вважатися над­мірно ускладненою.

        Водночас діяльність ФДМУ та Держгеокадастру як відповідно розпорядників державного майна та земель апріорі містить у собі конфлікт інтересів, адже коли ор­ган, що уповноважений відчужу­вати майно, одночасно має важелі впливу на оцінку цього майна, виникає спокуса зловживання цим впливом, наприклад, у процесі приватизації державного майна.

        Таким чином, регулювання доступу до професії оцінювача доцільно доручити громадським органам саморегулювання оціню­вачів (саморегулівним організа­ціям оцінювачів). Нормативне регулювання оціночної діяльно­сті слід замінити наданням офіційного статусу міжнародними (IVS) або європейськими (EVS) стандартами оцінки. При цьому, регулювання здійснення оцінки, що використовується для фіс­кальних та регуляторних цілей, справляння податкових платежів (в тому числі нормативної оцінки земель), доцільно покласти на Міністерство економічного розвит­ку і торгівлі України як централь­ний орган виконавчої влади, який, з одного боку, реалізує дер­жавну політику економічного розвитку і торгівлі, проте не ма­тиме, з іншого боку, «відомчої зацікавленості» у результатах оцін­ки нерухомого майна.

        Важливою запорукою мінімі­зації корупційних ризиків під час оцінки майна (і в т.ч. земельних ділянок) має стати повна публіч­ність усієї документації з оцінки, що використовується під час відчуження державного та кому­нального майна, а також справляння податків та інших податко­вих платежів.

        7. ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ ЗЕМЕЛЬ

        Поєднання у Держгеокадастрі функцій як розпорядника зе­мель, так і органу, що має здійс­нювати державний контроль (на­гляд) за їх використанням та охороною, є випадком очевидно­  го конфлікту інтересів та безкон­трольності, коли орган, що роз­поряджається землями, по суті, сам же здійснює нагляд за закон­ністю власних рішень.

        Фактично, сфера державного контролю за використанням та охороною земель має бути роз­ділена на два окремі напрями, а саме: питання використання зе­мель, як і будь­яких інших при­родних ресурсів, доцільно здійс­нювати в рамках повноважень Державної екологічної інспекції, а найбільш поширені правопо­рушення (самовільне зайняття земельних ділянок, нецільове використання тощо) мають ви­являтися виконавчими органами місцевого самоврядування. В свою чергу, нагляд за законністю на­буття прав на земельні ділянки доцільно здійснювати у загаль­ному порядку реалізації держав­ної політики у сфері боротьби із злочинністю, захисту економіки та об’єктів права власності через Департамент захисту економіки Національної поліції України. Пи­тання протидії корупції та вияв­лення корупційних правопору­шень у земельних відносинах, як і будь-­яких інших сферах, має здійснюватися Національним анти­корупційним бюро України.           

        Висновки

        Усунення надмірної концент­рації важелів адміністративного впливу на земельні відносини та ліквідація державних органів зе­мельних ресурсів із передачею їхніх повноважень органам міс­цевого самоврядування та іншим центральним органам виконав­чої влади слід розглядати як пріо­ритетне завдання покращення регулювання земельних відно­син в Україні. Доцільність такого рішення обумовлюється фактич­ним завершенням земельної ре­форми, необхідністю здійснення реальної децентралізації, а також покращення інвестиційного клі­мату через мінімізацію ризиків системної корупції під час досту­пу до земельних ресурсів. Важ­ливим результатом також стане оптимізація використання кош­тів платників податків, які нині неефективно витрачаються на утримання надлишкового та шкі­дливого бюрократичного апарату.

       __________________

       1    Наступниками Державного комітету України по земельній реформі стали: Державний комітет України по земельних ресурсах (постанова КМУ від 22.06.1992 № 345), Державне агентство земельних ресурсів України (постанова КМУ від 31.01.2007 № 69), Державний комітет України із земельних ресурсів (постанова КМУ від 22.06.1992 № 345), Державне агентство земельних ресурсів України (Указ Президента України від 08.04.2011 № 445/2011) та Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (постанова КМУ від 10.09.2014 № 442), що діє дотепер.
        2    Наприклад, Державному комітету України із земельних ресурсів була спершу підпорядкована (постанова КМУ від 23.12.2009 № 1413), а у подальшому взагалі ліквідована як центральний орган виконавчої влади Державна служба геодезії, картографії та кадастру (постанова КМУ від 22.02.2012 № 200).
        3    Штатна чисельність Держгеокадастру та його територіальних органів становить близько 10 тис. осіб, а більшу чисельність мають лише ДФС, Пенсійний фонд України, Мін’юст та Державна казначейська служба.
        4    Зважаючи на те, що деякі з підприємств розташовані на тимчасово окупованій території або перебувають у стані реорганізації, фактично станом на 2017 рік господарську діяльність вели лише 44 підприємства.
        5    Закон України від 07.12.2017 № 2246­VIII «Про Державний бюджет України на 2018 рік».
        6    Дослівно прозвучала фраза: «нехай київський Держгеокадастр, вибачте за недержавну мову, забере своїх «смотрящіх» у нас по областям і по районам», при цьому ці слова викликали бурхливі оплески у залі, в тому числі аплодував Петро Порошенко.
        7    Під цим терміном, що походить із російського кримінального жаргону, як правило, розуміються особи, що здійснюють контроль над реалізацією органом державної влади або його територіальним органом корупційних функцій (в тому числі щодо своєчасності та повноти оплати корупційних послуг і розподілі такої плати між політичним керівництвом, керівництвом центрального органу виконавчої влади та посадовими особами його територіальних органів). Варто зазначити, що «смотрящім» може бути як працівник органу влади (причому він необов’язково має обіймати керівну посаду), так і формально непричетні до роботи органу влади особи.
        8     http://land.gov.ua/wp­content/uploads/2018/03/ pub_rep_2018.pdf
        9     Див. розроблений Держгеокадастром та схвалений урядом законопроект «Про націо­нальну інфраструктуру геопросторових даних» (від 23.01.2018 № 7523).

             

        Література

        1. Мартин А.Г. Корумпованість земельних відносин в Україні: причини і шляхи їх подолання / А. Г. Мартин // Землеустрій і кадастр. — 2014. — № 2. — С. 33­-48. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Zik_2014_2_6

        2. Реалії прояву та протидії корупції у сфері земельних відносин в Україні [Текст] / П.Т. Гега // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика): Наук.­практ. журн. 2013 № 1 (29). — C. 98­-102.

        3. Куренда С.В. Земельно­-правові засади запобіган­ня корупції в Україні [Текст] : дис. кандидата юр. на­ук: 12.00.06 / Куренда Станіслав Васильович. — Луцьк, 2016. — 206 с.

        4. Концептуальні засади розвитку в Україні сучасної багатофункціональної системи управління земель­ними ресурсами / А. Третяк, Р. Курильців, Н. Третяк // Землевпорядний вісник. — 2013. — № 9. — С. 25­-28. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Zv_2013_9_9.

        5. Дехтяренко Ю.Ф. Державне управління земельни­ми ресурсами на регіональному рівні / Регіональне управління: підруч. / За заг. ред. Ю.В. Ковбасюка, В.М. Вакуленка, М.К. Орлатого. — К.: НАДУ, 2014. — 516 с.

        6. Мірошниченко А.М. Проблеми правового забезпе­чення належного управління землями державної власності / А.М. Мірошниченко // Європейський шлях до належного управління: матер. наук.­практ. конф. — 2012. — С. 112.       

        7. Шарий Г. І. Державне регулювання земельних відносин в Україні: автореф. дис. на здобуття на­ук.ступеня к.держ.упр.: 25.00.02 / Г. І. Шарий. — За­поріжжя, 2010. — 20 с.

       

        ELIMINATION OF STATE BODIES OF LAND RESOURCES AS A MEDIUM­TERM GOAL OF DECENTRALIZATION IN UKRAINE
        Martyn Andrii, Doctor in Economics, Associate Professor, National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine
        The article deals with the prospects of liquidation in Ukraine of a specially authorized central executive body, implementing the state policy in the field of land relations, and redistribution of its powers among local governments and other central executive authorities as one of the final stages of the land reform, which will aim to create prereq­uisites for real decentralization, improving the investment climate and increasing the efficiency of using taxpayers’ funds.
        Key words: land relations, state administration, corruption, land cadastre, neglect, land management, real estate valuation.
       ЛИКВИДАЦИЯ ГОСУДАРСТВЕННЫХ ОРГАНОВ ЗЕМЕЛЬНЫХ РЕСУРСОВ КАК СРЕДНЕСРОЧНАЯ ЗАДАЧА ДЕЦЕНТРАЛИЗАЦИИ В УКРАИНЕ
        Мартын Андрей, доктор экономических наук, доцент, Национальный университет биоресурсов и природопользования Украины
        В статье рассматриваются перспективы ликвидации в Украине специально уполномоченного центрально­го органа исполнительной власти, реализующего государственную политику в сфере земельных отношений, и перераспределения его полномочий среди органов местного самоуправления и других центральных органов исполнительной власти как одного из завершающих этапов земельной реформы, которая будет иметь целью создания предпосылок для реальной децентрализации, улучшения инвестиционного климата и повышения эффективности использования средств налогоплательщиков.
        Ключевые слова: земельные отношения, государственное управление, коррупция, земельный кадастр, недобропорядочность, землеустройство, оценка недвижимости.

 

  • ВІД РЕДАКЦІЇ: Ця стаття публікується у порядку дискусії. Редакція журналу готова оприлюднити інші точки зору.

        

       "Землевпорядний вісник" № 9 2018